Позначка: стаття
Борис Возницький. Герой України. Мої спогади.
Коли усім дітям читали казки, мені розповідали історії про замки та князів. Палаци та оборонні споруди завжди було тим, що мене притягувало. Ще в дошкільному віці улюбленою моєю читанкою була книжка про Олеський замок. Я знала її на пам’ять. В 2-му класі я пішла в Художню школу, що розміщувалася в Дубенському замку кн. Острозьких. Історії про привидів князів стали реальністю. У Львівській Політехніці доля направила мене на кафедру Реконструкції та реставрації архітектурних комплексів.
2003 рік. Золочівський замок, Львівська обл.
За збігом найбільший знавець замків Західної України – Борис Возницький також ходив у школу в м. Дубно в ту, в яку я пішла в перший клас. Ця людина опікувалася улюбленими моїми замками в Олеську та Підгірцях і була для мене живою легендою.
2003 рік. Золочівський замок. Китайський палац.
Перше знайомство відбулося у Золочівському замку на початку 2000-их років. На прохання тата, Борис Григорович проводив екскурсію сім’ї та друзям “Арх Дизайн”. Розповідав про давні цивілізації на теренах наших країв, давніших за шумерів, та говорив про реконструкцію Китайського палацу.
вересень 2010 року, Збаразький замок, Тернопільська обл.
У 2010-му мені пощастило особисто познайомитися на конференції у Збаразькому замку та передати вітання від тата. На конференціі Борис Григорович говорив, що людям цікаво бачити в замках, атмосферу та побут рідного століття замку. Потрібно відтворювати інтер’єри, а не накопичувати стандартні історичні експозиції. Відновлювати приміщення із функцією, що передбачалася при будівництві замку.
вересень 2010 року, Збаразький замок Тернопільська обл.
На цій же конференції я познайомилася із молодим істориком Ярославом Денисенком, і при кожній нашій зустрічі, ми згадуємо цю видатну людину і те, що нам пощастило знати Возницького.
вересень 2010 року, Вишнівець, Тернопільська обл.
вересень 2010 року, Збараж
Пам’ятаю, що під час обіду я сиділа за одним столом із Возницьким, і мені дуже хотілося запам’ятати цей момент на все життя, бо хтозна чи ще зустрінемося… Борис Григорович випив компот і з’їв ложечкою всі ягоди із горнятка. Я посміхнулася про себе, і подумала, що дитинство у нього, мабуть, було не простим.
2010р. Дубенський замок, Рівненська обл.
Історія життя п.Бориса доволі насичена та динамічна, як скульптури Пінзеля, та заплутана, як історія наших замків … Самовіданне служіння мистецтву та культурі однієї людини дало більше, ніж всі міністерства разом. Про таких людей знімають фільми, надіюсь, я побачу таке кіно.
м.Дубно
Два роки тому не стало цієї людини. На трасі десь між Львовом та Золочевом, серце зупинилося у авто. Спекотного травневого дня по вулиці Пекарській Львів проводжав Героя України на Личаківський цвинтар…
Виставка “Міст О” в м.Луцьку (фото)
Дубенські ґазети пишуть про #DubnoTwEvent
Відлуння перемоги в #TheBobs (cтатті та сюжети)
Пройшов місяць після оголошення результатів конкурсу The Bobs 2013. За цей період мені прийшлось відповісти на багато питань друзів, колег, рідних і звичайно журналістів. Прийшлось відповісти і на деякі питання самій собі, а також відповідати на питання: “навіщо нам твіттер? чи ми залежні від нього? що це нам дає?” за всіх твітерян. Деякі відповіді ви зможете прочитати в інтерв’ю чи почути в сюжетах, що назбиралися за місяць. Зіркова хвороба не напала, все гаразд зі мною 🙂 Рада, що шум завершився і я далі звичайна Біло4ка. І зазначу, що з роботи мене не звільняли через Твіттер, а навпаки колеги із старої роботи мене щодня підтримували голосами у конкурсі.
Ще раз дякую всім-всім, що голосували і вірили в мене!
Сюжети:
Статті:
Твіттер – це стиль життя (розповідь журналу СОДА)
Оля Супрун – дівчина, яка запросто може вмістити усі свої думки у 140 символів. Вона працює архітектором, пише вірші, малює картини і активно твіттить. Твіттер для неї – це книга життя, в яку молода львів’янка щодня записує близько п’ятдесяти твіттів, де ділиться своїми думками, спостереженнями та захопленнями. Цього року на всесвітньому конкурсі блогів The Bobs Оля перемогла в номінації «Найкращий мікроблог українською». Це підтвердило: її «книга» цікава інтернет-спільноті. СОДА вирішила поговорити з дівчиною про її любов до Твіттера та блогів, про українську тві-спільноту і про… білочок.
День починається з того, що мене будить собака, ми йдемо на кухню снідати і читати Твіттер.
Мій перший твіт з’явився три роки тому, 14 лютого. Хоча це і було випадково, та я вірю, що в житті випадковості не випадкові. До того ж гасло української тві-спільноти – «#твіттер_то_є_любов».
Моя любов почалася зі знайомства з твітерянами. Я особисто знайома з 200-ма прихильниками Твіттеру. З іншими соціальними мережами такої любові в мене немає. Є необхідність там бути.
Твіттер притягує своєю аудиторією, оперативністю та актуальністю, в тві-стрічці завжди актуальні новини. В інших соцмережах інший формат, багато інформаційного сміття.
Майже ніколи не пишу на суспільно-політичні теми. В нашій країни про політику пишуть всі кому не лінь, а я не зовсім експерт, щоб про це писати.
В Твіттері треба бути максимально щирим що до думок, щодо переконань, але не особистих тем. Повинна бути межа, за яку не варто виходити. Хоча це особиста справа кожного.
Для мене Твіттер – це стиль життя.
На конкурс «The Bobs» подавали заявки більшість блогерів та мікроблогерів (твіттерян) України. Я також заповнила анкету. Певної мети не було, хотіла спробувати свої сили.
Повідомлення Славка Вакарчука викликало в мене захоплення!
Святослав Вакарчук закликав підтримати Ольгу Супрун
Думаю, що я перемогла завдяки щирості викладених мною думок і спостережень. Пишу все, як є. До того ж, ті, хто за мене голосував, читають мій Twitter щодня і не перший рік, можливо, за цей час я мала змогу їм сподобатись, як блогер. Хоча треба запитати в моїх фоловерів
Мій Твіттер – це невід’ємна частина української тві-спільноти. Ми щодня спілкуємося, допомагаємо один одному, підтримуємо, часто разом втілюємо в життя особисті проекти і, звичайно відпочиваємо, подорожуємо.
Про що говоримо? Про блогосферу, про методи і засоби просування блогів, ділимося успіхами, досвідом, одним словом – надихаємо один одного.
Вікова категорія українських твіттерян дуже широка: від школярів до старшого покоління. Це люди з активною громадською позицією, часто мають свої окремі блоги та приймають участь в інших проектах.
Щороку серед твіттерян відбуваються зустрічі та конференції, які називаються twіЕvеnt. Проходять вони майже по всій країні, починаються Львовом і закінчуються Донецьком. Чи навпаки.
Думаю, що серед українців Твіттер не такий популярний як Facebook чи ВКонтакте, через те, що його формат не зовсім зрозумілий для загалу. Всі думають, що в ньому пишуть або “статуси”, або “що я щойно зробив”, а цей етап Твіттер вже пережив і розвивається далі.
Мій особистий блог – це розповідь про мене і мою творчість, систематизація і збір матеріалів, я завжди знаю, що вони є на цьому ресурсі і я можу дати посилання. Також це мої власні відгуки про події, подорожі, фільми.
Блог «Історія життя Анни Бойко» став тим засобом, завдяки якому, я змогла публікувати післявоєнні спогади моєї бабусі Анни Бойко, звичайної жінки з українського села. Із розвитком блогу додалися інші рубрики: вірші, вишивки, кулінарні рецепти. Я хотіла б щоб цей блог більше читала молодь і могла порівнювати минуле, важке життя, людей, і теперішнє: яскраве, безпроблемне і мирне.
Ola_bilo4ka – це мій нікнейм, який у друзів перетворився в асоціації зі мною. Щоб колекціонувати всі матеріал, які я знаходжу і мені присилають друзі, я створила блог і сторінку у Фейсбуці. Білочки милі, як їх можна не любити?
Окрім існуючих блогів, я часто думаю про блог про архітектуру, бо це моя основна професія. Я молодий архітектор-проектант. Але ще не знайшла цікавого формату, аби його розпочати.
Взагалі вважаю, що українським містам не вистачає сучасної архітектури і технологій ,але не варто забувати і про те що в нас є, впорядковувати, реставрувати та зберігати існуючі пам’ятки.
Це важке питання! Вже були спроби і проектувати, і описати ідеальне місто. Боюсь, що це більше утопія.
Українським містам я б однозначно додала більше зелені, парків та скверів, велодоріжок та інших еко-проектів. А ще прибрала б всі ці жахливі рекламні-борди, що захаращують міста і дороги.
Люблю читати українських класиків, сучасних поетів. Дивлюсь позитивні фільми та серіали. Що до музики – це український та закордонний поп-рок, джаз, фольк.
Люблю займатися улюбленими справами і бути зайнятою.
Найбільше в людях ціную щирість, завзяття та відданість свої справі.
Ставлю цілі, але мало планую, бо плани дуже швидко змінюються. Хочу стати спеціалістом в професії і творчості, об’їздити світ, знайти свою другу половинку і мати сім’ю. А ще б хотіла почати бігати.
Текст: Володимир Волощук
Фото: архів школи фотографії ім. Дієго Марадони
Інтерв’ю у “20 хвилин” #Тернопіль
Ola Blog 
