Оля Супрун

Пройшов місяць після оголошення результатів конкурсу The Bobs 2013. За цей період мені прийшлось відповісти на багато питань друзів, колег, рідних і звичайно журналістів. Прийшлось відповісти і на деякі питання самій собі, а також відповідати на питання: “навіщо нам твіттер? чи ми залежні від нього? що це нам дає?” за всіх твітерян. Деякі відповіді ви зможете прочитати в інтерв’ю чи почути в сюжетах, що назбиралися за місяць. Зіркова хвороба не напала, все гаразд зі мною 🙂 Рада, що шум завершився і я далі звичайна Біло4ка. І зазначу, що з роботи мене не звільняли через Твіттер, а навпаки колеги із старої роботи мене щодня підтримували голосами у конкурсі.
Ще раз дякую всім-всім, що голосували і вірили в мене!

Сюжети:

Статті:

Оля Супрун – дівчина, яка запросто може вмістити усі свої думки у 140 символів. Вона працює архітектором, пише вірші, малює картини і активно твіттить. Твіттер для неї – це книга життя, в яку молода львів’янка щодня записує близько п’ятдесяти твіттів, де ділиться своїми думками, спостереженнями та захопленнями. Цього року на всесвітньому конкурсі блогів The Bobs Оля перемогла в номінації «Найкращий мікроблог українською». Це підтвердило: її «книга» цікава інтернет-спільноті. СОДА вирішила поговорити з дівчиною про її любов до Твіттера та блогів, про українську тві-спільноту і про… білочок.

День починається з того, що мене будить собака, ми йдемо на кухню снідати і читати Твіттер.

Мій перший твіт з’явився три роки тому, 14 лютого. Хоча це і було випадково, та я вірю, що в житті випадковості не випадкові. До того ж гасло української тві-спільноти – «#твіттер_то_є_любов».

Моя любов почалася зі знайомства з твітерянами. Я особисто знайома з 200-ма прихильниками Твіттеру. З іншими соціальними мережами такої любові в мене немає. Є необхідність там бути.

Твіттер притягує своєю аудиторією, оперативністю та актуальністю, в тві-стрічці завжди актуальні новини. В інших соцмережах інший формат, багато інформаційного сміття.

Майже ніколи не пишу на суспільно-політичні теми. В нашій країни про політику пишуть всі кому не лінь, а я не зовсім експерт, щоб про це писати.

В Твіттері треба бути максимально щирим що до думок, щодо переконань, але не особистих тем. Повинна бути межа, за яку не варто виходити. Хоча це особиста справа кожного.

Для мене Твіттер – це стиль життя.

На конкурс «The Bobs» подавали заявки більшість блогерів та мікроблогерів (твіттерян) України. Я також заповнила анкету. Певної мети не було, хотіла спробувати свої сили.

Повідомлення Славка Вакарчука викликало в мене захоплення!

Святослав Вакарчук закликав підтримати Ольгу Супрун

Думаю, що я перемогла завдяки щирості викладених мною думок і спостережень. Пишу все, як є. До того ж, ті, хто за мене голосував, читають мій Twitter щодня і не перший рік, можливо, за цей час я мала змогу їм сподобатись, як блогер. Хоча треба запитати в моїх фоловерів

Мій Твіттер – це невід’ємна частина української тві-спільноти. Ми щодня спілкуємося, допомагаємо один одному, підтримуємо, часто разом втілюємо в життя особисті проекти і, звичайно відпочиваємо, подорожуємо.

Про що говоримо? Про блогосферу, про методи і засоби просування блогів, ділимося успіхами, досвідом, одним словом – надихаємо один одного.

Вікова категорія українських твіттерян дуже широка: від школярів до старшого покоління. Це люди з активною громадською позицією, часто мають свої окремі блоги та приймають участь в інших проектах.

Щороку серед твіттерян відбуваються зустрічі та конференції, які називаються twіЕvеnt. Проходять вони майже по всій країні, починаються Львовом і закінчуються Донецьком. Чи навпаки.

Думаю, що серед українців Твіттер не такий популярний як Facebook чи ВКонтакте, через те, що його формат не зовсім зрозумілий для загалу. Всі думають, що в ньому пишуть або “статуси”, або “що я щойно зробив”, а цей етап Твіттер вже пережив і розвивається далі.

Мій особистий блог – це розповідь про мене і мою творчість, систематизація і збір матеріалів, я завжди знаю, що вони є на цьому ресурсі і я можу дати посилання. Також це мої власні відгуки про події, подорожі, фільми.

Блог «Історія життя Анни Бойко» став тим засобом, завдяки якому, я змогла публікувати післявоєнні спогади моєї бабусі Анни Бойко, звичайної жінки з українського села. Із розвитком блогу додалися інші рубрики: вірші, вишивки, кулінарні рецепти. Я хотіла б щоб цей блог більше читала молодь і могла порівнювати минуле, важке життя, людей, і теперішнє: яскраве, безпроблемне і мирне.

Ola_bilo4ka – це мій нікнейм, який у друзів перетворився в асоціації зі мною. Щоб колекціонувати всі матеріал, які я знаходжу і мені присилають друзі, я створила блог і сторінку у Фейсбуці. Білочки милі, як їх можна не любити?
Окрім існуючих блогів, я часто думаю про блог про архітектуру, бо це моя основна професія. Я молодий архітектор-проектант. Але ще не знайшла цікавого формату, аби його розпочати.

Взагалі вважаю, що українським містам не вистачає сучасної архітектури і технологій ,але не варто забувати і про те що в нас є, впорядковувати, реставрувати та зберігати існуючі пам’ятки.

Це важке питання! Вже були спроби і проектувати, і описати ідеальне місто. Боюсь, що це більше утопія.

Українським містам я б однозначно додала більше зелені, парків та скверів, велодоріжок та інших еко-проектів. А ще прибрала б всі ці жахливі рекламні-борди, що захаращують міста і дороги.

Люблю читати українських класиків, сучасних поетів. Дивлюсь позитивні фільми та серіали. Що до музики – це український та закордонний поп-рок, джаз, фольк.

Люблю займатися улюбленими справами і бути зайнятою.

Найбільше в людях ціную щирість, завзяття та відданість свої справі.

Ставлю цілі, але мало планую, бо плани дуже швидко змінюються. Хочу стати спеціалістом в професії і творчості, об’їздити світ, знайти свою другу половинку і мати сім’ю. А ще б хотіла почати бігати.

Текст: Володимир Волощук
Фото: архів школи фотографії ім. Дієго Марадони