Копенгаген. Один день для перезавантеження.

Моя подорож розпочалася із какао у львівському аеропорту імені Данила Галицького. Вже там мені все здалося дуже європейським, і я говорила, що коли захочу відчуттів за кордону, то приїду у новий термінал аеропорту у Львові. Я ще не знала, що коли повернуся, то подивлюся зовсім по іншому на це все…

Тітка, що роздрукувала мені квитки виявилась дуже веселою: “звичайно ти можеш сидіти біля якогось старого ідіота… але я можу запропонувати тобі місця біля віконця…” і у мене було аж 4ри віконця у 4-ьох різних літаках.

Перше правило аеропортів це: куди люди – туди я. Так я в аеропорту Варшави натрапила на прикордонника, який вліпив мені перший штамп із літачком і впустив у Шенген зону. Друге правило еропорту знайти свій “гейт” і можна йти гуляти. В мене було мало злотих щоб щось купити. Можна було пошукати кантор, але я боялась що мій Гейт кудись втече… тому я сіла малювати …

 

В аеропорту Шопена металеві лавки дуже холодні… знаючі люди спали просто на підлозі, на ковроліні. А ще в еропорту цікаві конструкції, тому я їх малювала, поки чекала на наступний літак.

Це був перший політ вночі ще й над морем…  Наступним завданням було вийти з аеропорту так щоб мене зустріли.. і тут є ще одне правило: йти за стрілками і вийдеш! Мене зустріла сестра, ми не бачилися 13 років, її українська стала кращою, а моя анлійська гіршою… але ми знайшли спільну мову – ми сміялися!
Далі було Мерто Копенгагену і пару кварталів пішки. В місті було дуже тихо і не людно, лише деякі локальні компанії у пабах. Паби там справді старі, а не в стилі під старовину. Високі будинки в цеглі із великими вікнами, бруківка на тротурах, велодоріжки і велосвітлофори.


Зранку був дощ.  А я так надіялася, що прогноз погоди не справдиться. Але ми пішли гуляти і шукати Русалку. Ми дуже намокли і зайшли в кавярню погрітися. Кава як кава, правда у стакані.

Відігрівшись ми продовжили прогулянку в пошуках Русалки. По дорозі до набережної ми натрапили на Посольство України у Данії, в суботу та неділю там вихідний, писало на дверях на українській та англійській мовах. Зовсім поруч у морі,  плавала пара лебедів, думаю вони українці…
А коли ми пройшли ще хвилин 7 від посольства, то побачили відому Русалку, правда Клара сказала, що вона не справжня, бо у справжньої червоне волосся.

Далі був пошук поїзда. Інтернет допомагає. Ми поїхали додому на ланч.

Після обіду ми на велосипедах вирушили у Християнію…

Християнія  (Вільне місто Християнія) — частково самокерована, неофіційна «держава всередині держави», розташована в районі Христиансхавн Копенгагена, датської столиці.

…але нічого цікавого та особливого там не побачили. Хіба що палатки, де люди вільно купляли легкі наркотики. Фотографувати там заборонено, але в інтернеті щось можна знайти.
Цікавою видалася поїздка на веловипеді по велодоріжках, серед активного руху, правда кожні 5хв. приходилося зупинятися на велосвітлофорах, одвати/знімати капішон, застібати/розстібати курточку.
Мої родичі каталися сімейним троьохколісним велосипедом, де спереду розміщувалися сидіння для двох дітей і дорослих при потребі.

Загалом Копенгаген досить спокійне, виважене місто, стримане, можливо трохи холодне, а можливо потрібно більше днів щоб його розпізнати. Люди всюди – люди. Заглядаючи в їхні обличчя, я бачила такі ж радості та проблеми, як і всюди. Різні мови, різні країни… але всі спішать встигнути на літак.

Ця поїдка дуже вчасно перезавантажила мій організм, мислення, думки…

… та найкращими і першочерговими враженнями були від спілкування з близькими мені людьми, з якими я так рідко бачуся. Приємно знаходити спільну мову, теми та точки дотику.